Апеляційний суд скасовуючи вирок суду першої інстанції повинен давати оцінку та переоцінку доказам вдаючись до їх безпосереднього дослідження, в тому числі із заслуховуванням показів свідків ( ВСУ від 21 січня 2016р. у справі №5-249кс15)

Фабула судового акту: Суд першої інстанції виправдав підсудного по епізоду у навмисному вбивстві «за недоведеністю вчинення ним цього злочину» , проте суд апеляційної інстанції скасував виправдувальний вирок, визнав підсудного винним у навмисному вбивстві і засудив до 15 років позбавлення волі. При цьому апеляційний суд надав переоцінку доказам у справі та показам свідків, які свідчили на користь підсудного в суді першої інстанції без заслуховування цих свідків у суді апеляційної інстанції. ВССУ залишив обвинувальний вирок суду апеляційної інстанції без змін.

ВСУ прийняв справу до розгляду і скасував вирок суду апеляційної інстанції обгрунтовуючи це порушенням принципів кримінального судочинства щодо належності, допустимості, достовірності, достатності, а також порушенням принципу змагальності сторін. Відмова суду повторно допросити свідків, які давали покази на користь обвинуваченого та переоцінка змісту показів цих свідків проти обвинуваченого є порушенням змагальності сторін та права обвинуваченого на захист.

ВСУ підкреслює, що всі докази у справі повинні публічно досліджуватись під час судового розгляду в присутності обвинуваченого із застосуванням принципу змагальності сторін. Винятки з цього приводу встановлені законом і в будь-якому випадку не повинні порушувати права обвинуваченого на захист.

ВСУ також зазначив, що не має права досліджувати докази та покази у справі, вирішувати питання про їх достовірність, тому направив справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, залишивши в силі вирок суду першої інстанції за іншими епізодами.

Аналізуйте судовий акт: Застосування у адміністративному судочинстві принципу змагальності сторін судом касаційної інстанції ( ВАСУ, судді Мороз Л. Л., Горбатюк С. А, Швед Е. Ю.)

Застосування у господарському судочинстві принципу змагальності сторін судом касаційної інстанції ( судді ВГСУ Малетич М. М., Круглікова К. С. (доповідач), Мамонтова О. М.)

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 січня 2016 року м. Київ

Судова палата у кримінальних справах

Верховного Суду України у складі:

головуючого судді Кузьменко О.Т.,

суддів: Вус С.М., Глоса Л.Ф., Гошовської Т.В., Заголдного В.В., Канигіної Г.В., Кліменко М.Р., Ковтюк Є.І., Пивовара В.Ф., Пошви Б.М., Редьки А.І., Школярова В.Ф.,

при секретарях: Волевач О.В., Коваленко О.В.,

за участю: начальника Управління підтримання державного обвинувачення у суді Генеральної прокуратури України Курапова М.В.,

захисника Сидорчук К.А.,

засудженого ОСОБА_1 в режимі відеоконференції,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за заявою захисника Сидорчук К.А. про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 травня 2015 року щодо ОСОБА_1,

у с т а н о в и л а:

Вироком Ленінського районного суду м. Миколаєва від 16 липня 2014 року ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, такого, що має судимість, засуджено за частиною третьою статті 289 Кримінального кодексу України (далі – КК) до позбавлення волі на строк сім років, за частиною другою статті 186 КК до позбавлення волі на строк п’ять років. На підставі статті 70 КК ОСОБА_1 визначено остаточне покарання – позбавлення волі строком на сім років.

Суд визнав, що ОСОБА_1, будучи напідпитку, 12 червня 2002 року в ІНФОРМАЦІЯ_2 за попередньою змовою з іншою особою, погрожуючи ОСОБА_2 насильством і демонструючи газовий пістолет «Super-P», заволодів його автомобілем «Opel Kadett», ІНФОРМАЦІЯ_3, і сімдесятьма гривнями.

За епізодом умисного вбивства таксиста ОСОБА_3, що трапилося в ІНФОРМАЦІЯ_4 в ніч із 21-ї год. 4 квітня до 5-ї год. 5 квітня 2003 року, суд виправдав ОСОБА_1 за недоведеністю вчинення ним цього злочину.

Апеляційний суд Миколаївської області своїм вироком від 23 жовтня 2014 року скасував вирок місцевого суду в частині виправдання ОСОБА_1 і визнав, що саме останній тієї ночі, користуючись послугами таксиста ОСОБА_3, під час сварки з ним в автомобілі «Альфа Ромео 75», ІНФОРМАЦІЯ_5, заподіяв потерпілому чотири смертельні колото-різані поранення шиї з пошкодженням задньої стінки глотки із масивною кровотечею. Ці дії ОСОБА_1 апеляційний суд розцінив як умисне вбивство, кваліфікував їх за частиною першою статті 115 КК і призначив йому покарання у виді позбавлення волі на строк п’ятнадцять років та на підставі статті 70 КК за сукупністю злочинів, передбачених зазначеною нормою закону про кримінальну відповідальність, частиною третьою статті 289 КК і частиною другою статті 186 КК, остаточно – позбавлення волі на строк п’ятнадцять років.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 травня 2015 року вирок апеляційної інстанції щодо ОСОБА_1 залишено без зміни.

У заяві захисник Сидорчук К.А. просить переглянути зазначену ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з підстави пункту другого статті 445 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК), скасувати це рішення, а справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Вважає, що касаційний суд застосував норми статей 22, 23, 94 і 95 цього Кодексу інакше, ніж у рішеннях, ухвалених раніше. Стверджує, що касаційний суд безпідставно погодився з рішенням суду апеляційної інстанції, який знівелював принцип змагальності і безпосередності дослідження доказів; не оцінив докази в аспекті їх допустимості та достатності; відмовився заслухати свідків ОСОБА_4, ОСОБА_6 і ОСОБА_8; переоцінив показання цих свідків по-своєму; не дослідив дані провадження суду першої інстанції, які зафіксовано на технічному носії інформації.

Неоднаковість застосування касаційним судом зазначених норм права захисник ілюструє цілою низкою рішень.

Зокрема, ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 жовтня 2014 року скасовано ухвалу апеляційного суду щодо ОСОБА_7 та призначено новий розгляд в суді апеляційної інстанції у зв’язку із порушенням апеляційним судом вимог статей 94 95 КПК, який без проведення судового слідства та безпосереднього дослідження у справі доказів, обмежившись лише прослуховуванням пояснень засудженої ОСОБА_7, його захисника, та вислухавши думку прокурора, фактично дав іншу оцінку доказам, ніж суд першої інстанції, та перекваліфікував дії ОСОБА_7 з частини другої статті 15 частини першої статті 115 КК на частину другу статті 125 КК.

В ухвалі від 25 серпня 2015 року щодо ОСОБА_5 касаційний суд констатував, що суд апеляційної інстанції не мав права переоцінювати докази без безпосереднього їх дослідження і визнав незаконним його рішення про скасування обвинувального вироку місцевого суду й закриття провадження за недоведеністю та відсутністю складу правопорушення.

На підтвердження неправильної оцінки судом як допустимих доказів, одержаних з порушенням вимог закону, захисник надала також копії інших судових рішень касаційного суду, ухвалених у 2015 році, а саме: 20 і 22 січня, 3 лютого, 12 березня, 30 квітня, 2 і 18 червня, 7 липня, 6 серпня і 22 вересня, якими касаційний суд скасовував ухвали апеляційних судів та призначав нові розгляди в судах апеляційної інстанції з огляду на переоцінку апеляційним судом ряду доказів без їх безпосереднього дослідження. Аналогічне рішення касаційний суд ухвалив 9 грудня 2014 року.

З цих же підстав ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 вересня 2015 року так само скасовано рішення судів нижчих ланок, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України (далі – Суд) заслухала суддю-доповідача, доводи захисника і засудженого про задоволення заяви з наведених у ній обґрунтувань, пояснення прокурора про відсутність підстав для задоволення заяви, перевірила матеріали кримінального провадження та матеріали, додані до заяви, обговорила доводи заяви і висновок члена Науково-консультативної ради Верховного Суду України та встановила таке.

1. Справа про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 травня 2015 року щодо ОСОБА_1 допущена до провадження Суду за заявою захисника Сидорчук К.А., яка посилається на положення пункту другого статті 445 КПК.

2. Суд нагадує, що згідно з його усталеною практикою зазначена норма закону не гарантує права на відновлення кримінального провадження та зазвичай не є застосовною до заяв щодо такого відновлення в порядку глави 33 КПК у завершених судових справах, якщо тільки природа, специфічні риси та обсяги провадження щодо певної скарги у нині діючій (чотириланковій) правовій системі не є такими, що охоплюються сферою застосування пункту другого статті 445 цього Кодексу та гарантіями справедливого суду, якими він наділяє сторони провадження.

3. Орієнтуючись на свою практику, Суд звертає увагу на те, що пункт 2 статті 445 КПК, так само як і пункт перший цієї статті закону, передбачає особливі вимоги та застереження для уможливлення процедури оцінки Судом норм права на предмет їх однаковості/неоднаковості застосування судом касаційної інстанції. У зв’язку з цим Суд повторює, що факт неоднакового застосування норми права судом касаційної інстанції повинен мати певний зовнішній вияв, знаходити відображення у фактичному процесуальному документі (рішенні). Про неоднакове застосування норми права свідчить неоднакове її розуміння судом у процесі правозастосування, що зумовлює ухвалення рішень, які мають різний зміст. Для уможливлення процедури оцінки Судом норми права на предмет неоднаковості правозастосування така норма має бути реально застосована судом касаційної інстанції під час розгляду справи в касаційному порядку. Неоднаковість у застосуванні положень норми права нерозривно пов’язана з предметом правозастосування – одна й та сама норма (її положення, припис) одного і того самого закону.

4. Заявник, посилаючись на те, що суд касаційної інстанції витлумачив норми статей 22, 23, 94 і 95 КПК у спосіб, який суперечить їх точному змісту, доводила, що кримінальне провадження щодо ОСОБА_1 було несправедливим, бо в основу вироку про винуватість засудженого за епізодом умисного вбивства (частина перша статті 115 КК) судом апеляційної інстанції покладено докази, які є недопустимі в точному сенсі і використані для доведення можливості довіряти, насамперед, висновку експерта (про виявлений в салоні автомобіля слід пальця руки засудженого) як прямому доказу винуватості ОСОБА_1 у цьому злочині, і що винуватість ОСОБА_1 ґрунтується на підставі лише непрямих доказів. Заявник скаржиться, що стороні захисту не надали можливості допитати свідків ОСОБА_6, ОСОБА_4, ОСОБА_8 і це впливає на доказову базу в цілому за даним епізодом обвинувачення і на окремі її частини, а отже, неможливо встановити достатність решти доказів, не давши їм нову оцінку за критеріями «належності», «допустимості», «достовірності» та «достатності». Заявник не погодилася з доводами обвинувачення про те, що доказова база у цій справі складається з окремо оцінених апеляційним судом доказів і що їх вага та значимість змінилась після того, як деякі з них були переоцінені. Вважає, що апеляційний суд, відмовивши у задоволенні клопотання про виклик зазначених свідків у судове засідання, переоцінивши їх свідчення, поставив під сумнів правдивість їх показань у суді першої інстанції, який посилався на останні як на одну з підстав для його висновку про те, що решта доказів у справі була недостатньою для встановлення вини ОСОБА_1.

5. Ретельно зіставивши правотлумачні висновки суду касаційної інстанції про застосування норм статей 22, 23, 94 і 95 КПК, які презюмовано зазначені в оспореному рішенні, з чітко означеною правотлумачною позицією касаційного суду щодо застосування цих самих норм права в рішеннях, наданих для порівняння, та тією мірою, якою оскаржувані питання підпадають під його юрисдикцію, Суд констатує, що вони виявляють неоднаковість у правозастосуванні однієї і тієї самої норми права, що зумовили ухвалення різних за змістом судових рішень, з огляду на що заява оголошується Судом прийнятною.

Далі Суд аналізуватиме, чи неоднакове правозастосування касаційним судом норм статей 22, 23, 94 і 95 КПК є наслідком неточного розуміння (тлумачення) цих норм права, що автоматично може потрапляти під дію статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі – Конвенція).

6. Суд чітко усвідомлює своє завдання та визнає, що має бути обережним, виконуючи функцію судового контролю під час перегляду судових рішень із підстав однакового/неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми права, передбаченої КПК, особливо в тих випадках, коли такий перегляд неминуче потребує втручання у рішення судів нижчого рівня (судів факту), навіть якщо вже відбулися провадження та розслідування.

7. Суд дослідив норми права, передбачені КПК, на які посилається заявник, відповідними положеннями яких передбачено:

Стаття 22.

«Кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом.

Сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених цим Кодексом.

Суд, зберігаючи об’єктивність та неупередженість, створює необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов’язків».

Стаття 23.

«Суд досліджує докази безпосередньо. Показання учасників кримінального провадження суд отримує усно.

Не можуть бути визнані доказами відомості, що містяться в показаннях, речах і документах, які не були предметом безпосереднього дослідження суду, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Суд може прийняти як доказ показання осіб, які не дають їх безпосередньо в судовому засіданні, лише у випадках, передбачених цим Кодексом».

Стаття 94.

«… суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів – з точки зору достатності та взаємозв’язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

Жоден доказ не має наперед встановленої сили».

Стаття 95.

«Суд може обґрунтувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання або отриманих у порядку, передбаченому статтею 225 цього Кодексу. Суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них».

8. Повертаючись до розгляду справи, Суд зазначає, що, як стверджує заявник, вироком Ленінського районного суду м. Миколаєва від 16 липня 2014 року визнано, що надані стороною обвинувачення докази не доводять поза розумним сумнівом винуватості ОСОБА_1 у вчиненні умисного убивства ОСОБА_3

9. Апеляційний суд переглянув справу в цілому, з погляду дотримання процесуального та матеріального права. Крім того, апеляційний суд не тільки вивчив матеріали справи, надані судом нижчої інстанції, та доводи апелянта, а й повторно частково дослідив обставини, встановлені кримінальним провадженням.

Під час судового розгляду в суді апеляційної інстанції сторона захисту після допиту потерпілої ОСОБА_9 і спеціаліста ОСОБА_10 клопотала про відтворення аудіозапису їх показань у суді першої інстанції, оскільки, на її переконання, зазначені особи змінили свої показання. Захисник також просив неодмінно допитати свідка ОСОБА_6 (про допит свідків ОСОБА_4 та ОСОБА_8 сторони судового провадження клопотань не заявляли), оскільки вважав, що її показання ключові і висвітлюють істину у справі.

Незважаючи на те, що кожен факт причетності особи до вчинення злочину та винності має бути підтверджений повнотою зібраних доказів, а переконливість кожного доказу доводиться у змагальній процедурі безпосередньо перед тим складом суду, який дає цьому доказу юридично значущу оцінку, апеляційний суд відхилив вимоги захисту без зазначення мотивів свого рішення.

Апеляційний суд не допитав свідків ОСОБА_6 і ОСОБА_4 та відхилив їх показання як такі, що свідчать на користь обвинуваченого. При цьому апеляційний суд оцінив показання цих свідків інакше, ніж суд першої інстанції і, відкинувши їх як доказ невинуватості ОСОБА_1, скасував вирок місцевого суду в частині виправдання останнього за епізодом умисного вбивства ОСОБА_3 і визнав його винним у вчиненні зазначеного діяння, кваліфікував його за частиною першою статті 115 КК і призначив за цим законом максимальну міру покарання.

10. З вироку від 23 жовтня 2014 року постає очевидним, що засудження ОСОБА_1 мотивоване, у тому числі, новим витлумаченням свідчень ОСОБА_6 і ОСОБА_4, безпосередньо яких апеляційний суд не заслухав. Все відбулося так, немовби апеляційний суд a priori «не визнав» їх, не вдаючись до їхнього заслуховування, задовольнився лише переоцінкою їхніх показань у суді першої інстанції, який виправдав ОСОБА_1 на підставі, зокрема, і показань цих свідків. Поза будь-яким сумнівом, хоч апеляційній інстанції належить давати оцінку різним зібраним свідченням, так само як і визначати доцільність використання тих, що їх хотів навести захисник, проте глибшого аналізу не зроблено, а ОСОБА_1 визнано винним на підставі тих свідчень, які викликали достатні сумніви у місцевого суду щодо обґрунтованості висунутого проти ОСОБА_1 обвинувачення, і який на підставі цих свідчень мотивував його виправдання. За таких умов відмова апеляційного суду заслухати свідка ОСОБА_6, всупереч клопотанню адвоката щодо цього, та інша оцінка свідчень її та ОСОБА_4 без їх безпосереднього допиту суттєво обмежило право обвинуваченого на захист.

11. Суд звертає увагу на те, що провадження у суді апеляційної інстанції проводилося через дванадцять років з моменту вчинення злочину, який було інкриміновано ОСОБА_1, а відтак кожний доказ (докази) мав бути чи не найголовнішим для встановлення істини у справі, тому відмова суду заслухати свідка ОСОБА_6 межувала з несправедливістю. У даному разі громадський інтерес у засудженні ОСОБА_1 не міг виправдати використання апеляційним судом у процесі провадження неперевірених ним доказів. Отже, урахування апеляційним судом показань безпосередньо не заслуханих свідків, показання яких мали значення для вирішення питання про винуватість чи невинуватість засудженого, призвело до того, що весь розгляд справи щодо нього набув несправедливого характеру.

12. Беручи до уваги виключно специфічні обставини цієї справи, Суд вважає, що право на захист зазнало такого обмеження, що засуджений ОСОБА_1 був позбавлений можливості скористатися справедливим судом, що суперечить положенням пунктів 1 та 3(d) статті 6 Конвенції.

13. Суд нагадує, що гарантії, наведені в пункті 3(d) статті 6 Конвенції, є особливим аспектом права на справедливе судове слухання справи, яке наведено в пункті 1 цього положення, яке слід брати до уваги для того, щоб зробити будь-яку оцінку неупередженості провадження. Завданням Суду в аспекті положень статті 445 КПК є оцінка однаковості у правозастосуванні норм права, передбачених цим Кодексом. Для того, щоб дати таку оцінку, Суд має розглянути кримінальне провадження в цілому, із урахуванням прав захисту та всіх учасників кримінального провадження.

14. Заявник оскаржила обвинувальний вирок щодо ОСОБА_1 в касаційному суді. У касаційній скарзі зверталась увага на рішення попереднього слухання (в апеляції) щодо визнання допустимими неперевірених показань свідків, яких не допитано безпосередньо в судовому засіданні.

15. 20 травня 2015 року касаційну скаргу розглянуто та відхилено. Мотивувальна частина рішення касаційного суду стосовно правильності застосування судом апеляційної інстанції норм статей 22, 23, 94 і 95 КПК викладена у формулюваннях, які не залишають сумніву щодо того, що касаційний суд фактично погодився з тлумаченням, яке цьому питанню дав суд нижчої ланки. Касаційний суд зробив висновок, що суд нижчої інстанції діяв у межах своєї компетенції та правильно застосував норми закону щодо допустимості доказів, а відтак визнав, що право засудженого на справедливий суд не було порушено.

16. Суд зазначає, що всі докази, як правило, повинні подаватися під час публічного розгляду в присутності обвинуваченого для забезпечення змагальності сторін. З цього правила існують винятки, але вони не можуть порушувати права захисту. Якщо підсудному було надано відповідну та належну можливість заперечити такі показання, чи то при їх наданні, чи на пізнішому етапі, прийняття їх як доказів не суперечитиме саме по собі вимогам пунктів 1 та 3«d» статті 6 Конвенції. Але з цього випливає, що засудження не може виключно або вирішальною мірою ґрунтуватися на показаннях, які сторона захисту не могла оспорити.

Порушення Конвенції буде там, де свідок (свідки), показання якого має істотне значення для вирішення справи, не міг бути опитаний, або за обставин, коли був ряд таких свідків, але жоден із них не міг бути опитаний. Саме таке відбулося у справі, що розглядається.

17. У рішенні Європейського суду з прав людини «Жуковський проти України» від 3 березня 2011 року наголошується, що за загальним правилом пункти 1 і 3«d» статті 6 Конвенції вимагають надання підсудному відповідної та належної можливості заперечувати показання свідка обвинувачення і допитати його або під час надання останнім своїх показань, або пізніше (див. також рішення від 23 квітня 1997 року у справі «Ван Мехелен та інші проти Нідерландів» та рішення від 15 червня 1992 р. у справі «Люді проти Швейцарії»). Вирок не може ґрунтуватись виключно або вирішальною мірою на показаннях, які сторона захисту не може заперечити (див. рішення від 27 січня 2009 р. у справі «A. L. проти Фінляндії»).

18. Суд вважає за необхідне зазначити, що безпосередність дослідження доказів означає звернену до суду вимогу закону про дослідження ним всіх зібраних у конкретному кримінальному провадженні доказів шляхом допиту обвинувачених, потерпілих, свідків, експерта, огляду речових доказів, оголошення документів, відтворення звукозапису і відеозапису тощо. Ця засада кримінального судочинства має значення для повного з’ясування обставин кримінального провадження та його об’єктивного вирішення. Безпосередність сприйняття доказів дає змогу суду належним чином дослідити і перевірити їх (як кожний доказ окремо, так і у взаємозв’язку з іншими доказами), здійснити їх оцінку за критеріями, визначеними у частині 1 статті 94 КПК, і сформувати повне та об’єктивне уявлення про фактичні обставини конкретного кримінального провадження.

Недотримання засади безпосередності призводить до порушення інших засад кримінального провадження: презумпція невинуватості та забезпечення доведеності вини, забезпечення права на захист, змагальність сторін та свобода в поданні ними своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості (пункти 10, 13, 15 статті 7 КПК). Тому засада безпосередності виступає необхідним елементом процесуальної форми судового розгляду, недотримання її судом, виходячи зі змісту частини другої статті 23 та статті 86 цього Кодексу, означає, що докази, які не були предметом безпосереднього дослідження суду, не можуть бути визнані допустимими і враховані при постановленні судового рішення судом, крім випадків, передбачених зазначеним Кодексом, а отже, судове рішення, відповідно до статті 370 цього Кодексу, не може бути визнано законним і обґрунтованим і, згідно з частиною першою статті 412 КПК, підлягає скасуванню.

Відповідно до статті 2 Протоколу № 7 до Конвенції, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року, кожен, кого суд визнав винним у вчиненні кримінального правопорушення, має право на перегляд судом вищої інстанції факту визнання його винним або винесення йому вироку.

Наведені положення Протоколу узгоджуються з вимогами закону щодо права на справедливий судовий розгляд, змагальності сторін, безпосередності дослідження доказів, їх допустимості. Дотримання цих правил вимагає: а) якщо апеляційний суд фактично виступає останньою інстанцією у реалізації цього права особи, тоді, очевидно, в апеляційній процедурі не допускаються будь-які спрощення, а стандарти доказування повинні бути найвищими; б) якщо в апеляційному суді постає питання про встановлення певного факту в інший спосіб, ніж це було здійснено у суді першої інстанції, тоді повнота дослідження доказів щодо цього факту має бути забезпечена у повному обсязі. Кожний випадок порушення цих положень є порушенням права особи на справедливий суд у розумінні статті 6 Конвенції, а відтак і істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, яке перешкодило суду ухвалити законне і обґрунтоване рішення.

19. Суд касаційної інстанції визнав, що всі докази, якими суд апеляційної інстанції обґрунтував доведеність винуватості ОСОБА_1 у вчиненні умисного вбивства, є допустимими і порушень вимог закону про безпосередність їх дослідження судом апеляційної інстанції не допущено, що суперечить і вимогам частини першої статті 62 Конституції України, згідно з якими особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки, зокрема, її вину не буде доведено в законному порядку.

Водночас, аналогічні даному кримінальному провадженню обставини порушення вимог статей 22, 23, 94 і 95 КПК апеляційним судом, який не дослідив безпосередньо ряд зібраних у провадженні доказів, дав їм іншу оцінку, ніж суд першої інстанції, скасував обвинувальний вирок місцевого суду й провадження закрив за недоведеністю та відсутністю складу правопорушення, стали підставою для скасування касаційним судом рішення апеляційної інстанції і призначення нового розгляду у цьому суді (ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 серпня 2015 року щодо ОСОБА_5).

Подібними до оскаржуваного судового рішення є також приклади судової практики касаційного суду, в яких останній констатував недотримання зазначених законодавчих приписів про безпосереднє дослідження доказів, а саме: ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 грудня 2014 року, від 20 і 22 січня 2015 року, 3 лютого 2015 року, 30 квітня 2015 року, 2 червня 2015 року, 18 червня 2015 року, 6 серпня 2015 року і 22 вересня 2015 року, якими скасовано ухвали апеляційних судів та призначено нові розгляди в судах апеляційної інстанції з огляду на переоцінку апеляційним судом ряду доказів без їх безпосереднього дослідження.

З приводу неоднакового застосування норм кримінального процесуального закону при здійсненні оцінки доказів з точки зору їх допустимості подібною є ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 вересня 2015 року, якою скасовано рішення нижчестоящих судів та справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

20. Отже, Суд констатує неоднакове застосування касаційним судом норм, передбачених статтями 22, 23, 94 і 95 КПК, у зв’язку із залишенням поза увагою вищезазначених порушень апеляційним судом норм кримінального процесуального права при скасуванні виправдувального та постановленні обвинувального вироку щодо ОСОБА_1, які є істотними і перешкодили суду ухвалити законне і обґрунтоване рішення.

Відтак судові рішення апеляційної та касаційної інстанцій про винуватість засудженого у вчиненні злочину, передбаченого частиною першою статті 115 КК, мають визнатись незаконними і необґрунтованими, тому підлягають скасуванню. Однак, оскільки суд касаційної інстанції не вправі досліджувати докази та вирішувати питання про їх достовірність (частина перша статті 433 КПК), справа підлягає направленню на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, а не касаційної, як про це йдеться у заяві, з огляду на що заява захисника підлягає частковому задоволенню.

Керуючись статтями 453 454 455 Кримінального процесуального кодексу України, Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

Заяву захисника Сидорчук К.А. задовольнити частково.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 травня 2015 року і вирок Апеляційного суду Миколаївської області від 23 жовтня 2014 року про засудження ОСОБА_1 за частиною першою статті 115 КК України скасувати, а справу у цій частині направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Вважати ОСОБА_1 засудженим за частиною третьою статті 289 КК України до позбавлення волі на строк сім років, за частиною другою статті 186 КК України до позбавлення волі на строк п’ять років, а на підставі статті 70 КК України за сукупністю злочинів – до позбавлення волі на строк сім років.

Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім як на підставі, передбаченій пунктом 4 частини першої статті 445 Кримінального процесуального кодексу України.

Головуючий : О.Т. Кузьменко

Судді:

С.М. Вус Є.І. Ковтюк

Л.Ф. Глос В.Ф. Пивовар

Т.В. Гошовська Б.М. Пошва

В.В. Заголдний А.І. Редька

Г.В. Канигіна В.Ф. Школяров

М.Р. Кліменко